Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області вивчено та проаналізовано деяку судову практику, за результатами чого підготовлено судовий дайджест за квітень – жовтень 2016 року.

 

  1. Приватизована одним з подружжя земельна ділянка не є спільною власністю. Спорам про поділ спільної власності набутої у шлюбі немає меж. У цій справі ВСУ послідовно підтвердив усі свої попередні позиції про те, що майно особи, набуте шляхом приватизації, не є спільною власністю подружжя, а є особистою власністю не придбаною за сімейні кошти. Отже, приватизована земельна ділянка, навіть якщо на ній і побудований будинок, який  належить до спільної власності подружжя, не відноситься до майна нажитого подружжям у шлюбі, а є особистою власністю особи (власника зазначеного у документах) – його часткою у земельному фонді.

Висновок:Приватизована громадянином під час шлюбу земельна ділянка є його власністю і не відноситься до спільної сумісної власності подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-2710цс15 від 16 грудня 2015р.)

 

  1. Наслідки неявки представника у судове засідання у господарському процесі.

Частою є практика, коли сторона справи зацікавлена у її затягуванні всіляко використовує або просто зловживає своїми процесуальними правами. Самий простий спосіб це неявка представника сторони, яка має наслідком відкладення розгляду.

Проте, слід зазначити, що при тлумаченні ст. 77 ГПК України такого права у учасників справи немає і суд при бажанні може розглянути справу взагалі без представників сторін за наявними у справі матеріалами. Не допоможе навіть окреме клопотання сторони про відкладення розгляду справи .

ВГСУ підкреслив, що підставою для відкладення є не відсутність представника сторони, а саме неможливість вирішити спір у судовому засіданні, тобто відкладення справи є правом, а  не обов’язком суду.  Якщо матеріалів у справі достатньо і суд правильно застосовує при вирішенні спору законодавство, то відсутність представника сторони вже ні на що не впливає.  Єдиною умовою в такому випадку для суду, щоб рішення не було скасоване у вищих судових інстанціях, це належне повідомлення сторін та учасників справи про час та місце розгляду справи, зокрема відсутність в матеріалах справи поштових повернень про невручення стороні відповідних повідомлень суду.  

Висновок: Суд НЕ зобовязаний відкладати засідання, якщо представник сторони навіть ВПЕРШЕ не зявився на  розгляд і має право ухвалити рішення за наявними у справі матеріалами ( ВГСУ від 07 липня 2016р. у справі №910/21819/15)

 

  1. Спори щодо зелених насаджень на межі.

Спори між сусідами щодо способу та порядку використання власних земельних ділянок виникають досить часто. Але на даний час судова практика вирішення цих спорів є недостатню або неоднозначною.

Одним з таких прикладів є спір про дерево чи інші зелені насадження на межі. Цікавим є рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області у справі де позивач просив зобов’язати відповідача зрізати 14 дерев  та 2 куші на власній території, корені яких заважать позивачу використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням.  Позов обгрунтовувався  ДБН Б.2.4-1-94 «Система озеленення поселень» та рядом статей ЗК України.

Однак, Суд відмовив у задоволенні позову оскільки зазначений ДБН регулює питання щодо відстаней від дерев та кущів до будівель і споруд для висадження зелених насаджень на територіях загального користування населених пунктів. Щодо приватної ділянки, то тут суд нормативу не знайшов. Крім того, ст. 105 та 109 ЗК України не забороняють знаходження дерев на межі чи біля межі земельних ділянок а у позивача  є право обрізати корені та гілки дерев та кущів, які виходять на його територію чим забезпечити цільове використання власної земельної ділянки (рілля, городництво).

Висновок: Висаджувати дерева та кущі біля межі чи прямо на межі між приватними земельними ділянками законодавство не забороняє (Чернігівський районний суд Чернігівської області від 28 березня 2016р.)

 

  1. «Штраф за ігнорування адвокатського запиту на конкретну посадову особу.»

Правовий статус адвокатського запиту встановлено, насамперед, у ст.24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – Закон). Адвокатський запит – письмове звернення адвоката до органу державної влади, орган місцевого самоврядування, до їх посадових і службових осіб, підприємствам, установам і організаціям незалежно від форми власності та підпорядкування, а також в громадські об’єднання. Предметом такого запиту можуть бути необхідні адвокату для надання правової допомоги клієнту:

  • інформація, тобто певні відомості;
  1. копії відповідних документів.
  2. До запиту повинні додаватися завірені самим адвокатом:
  3. Копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;
  4. Ордер або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

У ст.24 Закону забороняється вимагати від адвоката подання разом з його адвокатським запитом інших документів.

В свою чергу, ч. 5 ст. 212-3 КУпАП передбачає, що неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у відповідь на адвокатський запит, запит кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, її палати або члена відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» -тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Висновок: У випадку відписки на адвокатський запит суд накладає штраф на посадову особу швидко та без обов’язкової явки правопорушника (Святошинський районний суд м. Києва від 22 липня 2016р.)

 

  1. «Справа про подвійну оплату: плати за землю та земельного податку за одну і ту ж саму земельну ділянку.» Оплата орендної плати та плати за землю при переході права власності на нерухомість, яка розташована на орендованій земельній ділянці, завжди була дискусійною. При цьому фіскальний орган хоче, щоб продавець продовжував оплачувати орендну плату відповідно до умов договору оренди, де він залишається орендарем, а покупець платив плату за землю, згідно даних Державного земельного кадастру. При цьому таке ноу-хау між продавцем та покупцем як договір про компенсацію зі сплати орендної плати за землю ігнорується фіскальним органом.

Розглянувши цю справу ВСУ повністю став на сторону ДПІ і залишив в силі повідомлення-рішення, яким покупцю нерухомості на земельній ділянці донарахували плату за землю, незважаючи на те, що аналогічну суму він перерахував продавцю на підставі договору про компенсацію, а продавець сплатив цю суму до бюджету як орендар на підставі договору оренди. 

Висновок: ВСУ: У випадку купівлі-продажу нерухомості на орендованій ділянці за землю платять обидва:  продавець – орендну плату до припинення договору оренди, покупець плату за землю до оформлення договору оренди (ВСУ від 08.06. 2016р, № 21-804а16)

 

  1. Суд має право зобов’язати орган земресурсів видати дозвіл на розроблення документації із землеустрою про відведення з/д, хоча це і є виключною компетенцією цього органу (ВАСУ від 19 травня 2016 року у справі №К/800/32729/15)

Фабула судового акту: Цим рішенням ВАСУ руйнує монополію органів земресурсів у сфері видачі дозволів та погоджень щодо розроблення проектів землеустрою про відведення земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. На практиці, якщо орган земресурсів  не має бажання видавати необхідний дозвіл або погодження заявник отримує у кращому випадку немотивовану відписку, після якої рухатись далі в оформленні прав на землю неможливо. При цьому, якщо відбувається оскарження, в суді орган земресурсів заявляє, що видання дозволів та погоджень, які стосуються будь-яких проектів землеустрою є виключною компетенцією та дискреційними повноваженням органу земресурсів.

Проте в цьому випадку ВАСУ погодився із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, які зобов’язали орган земресурсів видати дозвіл на розроблення документації із землеустрою про відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства і зазначив наступне.Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Таким чином, правильним способом захисту порушеного права незважаючи на виключну компетенцію відповідача буде саме зобов’язання органу земресурсів видати необхідний дозвіл.

Окрім цього ВАСУ підтвердив, що кожна особа, незалежно від її статусу (громадянин чи фізична особа-підприємець) має право, в разі виконання спеціальних вимог закону, отримати земельну ділянку для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів.

 

  1. Позови прокуратури подаються в межах загального строку позовної давності з моменту коли держава в особі її органів довідалась або могла довідатись про порушення своїх прав та інтересів (ВСУ у справі № 6-3089цс15 від 8 червня 2016р.)

Фабула судового акту: На практиці завжди існує дилема чи має право держава поновлювати без обмежень строк позовної давності, зокрема у випадках коли її майно банально вкрадено «попередниками» при владі. Начебто правильна річ – повернути, проте з іншого боку таке необмежене право так чи інакше буде порушувати права законних власників у випадку, коли у держави виникне бажання позловживати.  

ВСУ досить радикально з цього приводу. Стаття 268 ЦК України під назвою «вимоги, на які позовна давність не поширюється» на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

Тому прокуратура має право подавати позови, керуючись ст. 257 та 261 ЦК України, при цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

ПРАВОВА  ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі № 6-3089цс15: Згідно із статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача

За змістом цієї статті випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, норми статей 1212 та 388 ЦК України можуть застосуватись у випадках, коли певна вимога власника майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання або збереження майна без достатньої правової підстави. При цьому підстави застосування положень статті 1212 ЦК України є більш широкими, ніж статті 388 цього Кодексу. Наявність підстав для витребування майна за статтею 388 ЦК України не виключає застосування положень статті 1212 цього Кодексу в частині, що не суперечать положенням статті 388 ЦК України.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак зазначена за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

 

  1. При розгляді справи № 6-2329цс16 05.10.2016 року Верховний Суд України висловив правову позицію щодо визнання права постійного користування земельними ділянками в порядку спадкування.

Правовим висновком якої є:

згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Разом з тим, статтею 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. 

 

  1. Оскарження розпоряджень та рішень щодо питань відведення земельних ділянок відбувається за правилами адмінсудочинства, а не будь-якого іншого (ВСУ від 7 червня 2016 року у справі № 820/3507/15)

Фабула судового акту: Іноді навіть досвідчені юристи точно не знають, до суду якої юрисдикції слід звертатись у певних випадках порушення прав особи. При дослідженні  різноманітних актів вищих судів як прикладів питання ще більш ускладняється. Колізії притаманні вирішенню земельних спорів.  

У цій справі прокурор звернувся із позовом до адмінсуд про визнання незаконним та скасування розпорядження місцевого органу державної влади «про надання дозволу  на складання проекту землеустрою щодо відведення з/д». Адмінсуди першої, апеляційної та касаційної інстанцій прийшли до висновку, що спір не є публічно-правовим і провадження у справі підлягає закриттю.

ВСУ скасував попередні у справі ухвали та направив справу на новий розгляд до адмінсуду першої інстанції. ВСУ  підкреслив, що при наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення з/д місцевий орган державної влади реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адмінсуду.

Отже, подібні спори із земельних питань підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, а не будь-якого іншого.  

 

  1. ПАЙ дозволено обмінювати тільки на ПАЙ (товарна сільськогосподарська земельна ділянка) і тільки із дотриманням ст. 14 ЗК України (ВСУ у справі № 6-464цс16 від 12 жовтня 2016р.)

Фабула судового акту: В Україні продовжує діяти запроваджений  п’ятнадцять років тому мораторій на відчуження в будь-який спосіб земель сільськогосподарського призначення, зокрема земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Проте за цей час винахідливі юристи разом із чиновниками органів земельних ресурсів побудували багато схем набуття права власності на розпайовані земельні ділянки  причому колосальних площ. Фактично майже вся товарна земля навколо великих міст де-факто контролюється не власниками паїв, а латифундистами.

ВСУ на спільному засіданні цивільної та адміністративної палат  цією постановою закрив одну із схем обходу мораторію – укладання договору міни земельної ділянки. Згідно позиції ВСУ укладання договору міни дозволено, але в такому випадку ПАЙ обмінюється лише на ПАЙ, тобто з/д ТСВ може бути обміняна тільки на з/д ТСВ.  У противному випадку суд за позовом прокурора повинен визнавати таку договори міни з/д недійсними, а видані на їх підставі державні акти скасовувати.  

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі № 6-464цс16:  Частиною першою статті 5 Закону № 899-IV встановлено, що матеріали  обміну  земельними  частками   (паями), проведеного  за  бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні,  міські   ради   та   районні   державні адміністрації в межах  їх  повноважень  щодо  виділення  земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Статтею 14 цього Закону передбачено, що в разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. 

Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. 

Отже, законодавець передбачив декілька підстав отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення, зокрема як земельний пай при приватизації сільськогосподарських підприємств для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або як землі для ведення сільського господарства.

Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках.

Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними можуть бути земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону № 899-IV. 

 

  1. За ухилення від оформлення договору оренди орган місцевого самоврядування стягує із фактичного землекористувача збитки (неодержаний дохід) (ВСУ від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1160г15)

Фабула судового акту: Процес оформлення договору оренди земельної ділянки, де орендодавцем виступає орган місцевого самоврядування, тернистий та корупційний. Та не дешевий. Навіть офіційні витрати орендаря на виготовлення землевпорядної документації чималі, не кажучи вже про всі прискорення та погодження. Тому, орендарі, у тому випадку, коли на з/д знаходиться їх нерухоме майно – будівлі та споруди, взагалі не поспішають налагоджувати орендні стосунки, в тому числі присвоювати з/д кадастровий номер. Внаслідок цього місцева громада втрачає надходження до бюджету у вигляді орендної плати за користування з/д. Хоча фактичне користування з/д постійно відбувається, оскільки так чи інакше фактичний орендар використовує свою будівлю, розташовану на цій з/д. Така ситуація може тривати десятиріччями і часто фактичні орендарі взагалі не вчиняють жодних кроків по укладанню договору оренди з/д.   

Зазвичай землекористувач лише платить плату за землю, яка як правило у населеному пункті  значно нижча від орендної плати і, таким чином, залагоджує питання із фіскальними органами.  

Тому, деякі органи місцевого самоврядування почали подавати позови про стягнення збитків з фактичних орендарів з/д (неодержаний доходів), доводячи у суді факт ухилення землекористувачем від укладання договору оренди з/д. Доведення такого факту – складна справа, особливо, коли землекористувач сплачує плату за землю та імітує діяльність по оформленню договору оренди з/д подаючи до органу місцевого самоврядування різні заяви та інші звернення.  

У цій справі були різні рішення, проте ВСУ став на бік органу місцевого самоврядування та притягнув землекористувача до загальної цивільно-правової відповідальності.  Зокрема ВСУ підкреслив, що «саме на землекористувача покладається обов’язок вчинити ряд певних дій щодо виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою та подальшого звернення до територіального органу держземагенства із заявою про реєстрацію з/д» після чого цій з/д присвоюється кадастровий номер, який є невід’ємною частиною договору оренди з/д. Оскільки такі дії землекористувач не вчиняв протягом 3-х років, ВСУ прийшов до висновку, що такий землекористувач ухилявся від укладання договору оренди з/д і стягнув з нього на користь органу місцевого самоврядування неодержаний дохід за цей строк. 

 

  1. «Видати дозвіл на розробку землевпорядної документації» є правильним способом захисту порушеного права, який унеможливлює необхідність повторного звернення до суду (ВАСУ від 29 вересня 2016р. у справі К/800/19142/16).

Фабула судового акту: Рішенням органу місцевого самоврядування позивачу відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення з/д для будівництва реакційного комплексу у звязку з тим, що  на цій з/д відсутнє нерухоме майно позивача (ст. 120, п.2, ст. 134 ЗК України).

Позивач оскаржив це рішення та виграв у суді першої інстанції Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд касаційної інстанцій скасував рішення суду першої інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції на користь позивача. 

Важливо, що позивач придбав на з/д обєкт незавершеного будівництва (договір купівлі-продажу), ступінь готовності якого була 2% та вніс свої права на цій об’єкт до реєстру прав.  Це стало підставою для суду спростувати твердження органу місцевого самоврядування про відсутність майна позивача на цій з/д.  

ВАСУ також підкреслив, що самостійний спосіб обрання захисту порушеного права “зобов’язати видати дозвіл” судом першої інстанції є правильним, а визначених законом підстав у відмові у наданні дозволу немає.

Єдиним, що залишилось не вирішеним у цій справі, це строк надання дозволу. Суд вказав «у встановлений чинним законодавством термін». І це при тому, що проблему зобов’язання ухвалення рішення колективним органом ще поки що ніхто не вирішив. 

 

  1. Договір оренди (в тому числі і земельної ділянки) визнається недійсним, якщо суд встановлює, що переважне право попереднього наймача було порушено внаслідок укладання цього договору (ВСУ від 12 жовтня 2016р. у справі N 6-1282цс16)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-1282цс16: Частиною 1 ст. 777 ЦК України закріплено переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачено певну процедуру здійснення цього права.

Крім того, стаття 764 цього Кодексу передбачає такий правовий механізм, як поновлення договору найму, який зводиться до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця.

Позивач, як орендар земельної ділянки, переважне право якого на поновлення договору оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на оспорювання цього договору.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, установивши факт укладення договору оренди земельної ділянки від 15 жовтня 2013 року з порушенням вимог статті 33 Закону України “Про оренду землі” і прав позивача, дійшов правильного висновку про його недійсність на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.